Вибір за кожним із нас

20 лютого 2016 року офіцер 81-ої десантної бригади Костів Володимир погодився дати інтерв’ю абітурієнтам 2016 р. – майбутнім журналістам.

Народився Володимир 1979 року у Новогуйвинську Житомирського району. Хлопець з дитинства мріяв про військову службу, тому з 1997 р. навчався в Одеському військовому училищі. По закінченні з 2005 року Володимир служив на Львівщині у 28-ій горній піхотній дивізії, згодом – повернувся у рідний Житомир.

Ще з початком подій на Сході чоловік тричі намагався потрапити добровольцем у зону бойових дій. Він розумів, що першими мобілізують молодих, малодосвідчених хлопців. На день народження дружини, 22 червня, його мобілізували – він став одним із перших бійців 90-го батальйону, який, за його словами, майже повністю складався з добровольців. Володимир став командиром розвідувального взводу. Першим місцем дислокації батальйону було м. Константинівка Донецької області. Згодом одним із перших він прибув у с. Піски, де разом із іншими героями мужньо боронив Донецький аеропорт.

За весь час перебування в Пісках йшли запеклі бої, оборона слабшала, старий термінал був зданий, новий – майже зданий. Українські військові займали лише третину першого поверху, вся інша територія була зайнята сепаратистами. На Водохреща, 19 січня, «ми з хлопцями покупались і виїхали на допомогу нашим товаришам. На той час у них закінчилась питна вода, не вистачало сил. Тоді стояв такий густий туман і день такий похмурий був. Ми виїхали, але нас накрило мінометним обстрілом, ми змушені були повернутись назад». Наступного дня, 20 січня, три БМП з нашими військовими виїхали на злітну смугу. Один автомобіль зламався, 7 людей загинуло. Машина, у якій був Володимир, потрапила під обстріл. П’ятеро товаришів нашого героя загинуло, п’ятеро було взято в полон.

Варто зазначити, що на це завдання пішли лише добровольці. «Не було такого наказу, кожен прийняв рішення самостійно. Я сказав, що йду і, хто має бажання, може йти зі мною. Всі ми знали, що це білет в один кінець, але всі ми пішли…». Тож п’ятьох чоловіків взяли у полон і, «поділивши, як трофеї», ув’язнили в підвалі СБУ.

«Ці 77 днів були надзвичайно довгими. Один день здавався місяцем чи навіть роком. Ми не знали, як почнеться наступний день, чим він закінчиться. Нас могли викликати на допит, відправити на роботу, або ж ми могли просидіти в камері весь день. У нас була одна надія – нас визволять. Ми вірили, хоч і не знали, як».

Через деякий час після взяття в полон бійців повезли у місто, до аеропорту, де було п’ять «оббитих червоною матерією домовин із нашими товаришами», їх відправили рідним. Після цього українських військових повезли на «парад полонених». Ставлення місцевих жителів до наших бійців було жахливим: «нас хотіли роздерти, просто вбити, але я не думав про це, я просто захищав свою державу…».

Після параду – знову у підвал. «Для мене це був іспит. Я повністю переоцінив важливість життя. У мене з’явилось невимовне бажання: повернутись і народити сина – це ж бо нове життя». Цікаво те, що охоронці неймовірно боялись українських військових, навіть наказали «витягнути шнурівки із взуття». На роботи одного нашого полоненого супроводжували двоє-троє наглядачів. Робота була найрізноманітнішою. «Одного разу ми розкопували завали та діставали з-під них наших хлопців. Ми їхали за ними живими, але не встигли, тому повинні були хоча б доправити їх додому вже мертвих».

У камері полонених були не лише військові. Було багато волонтерів, а одного разу туди потрапив священик із Херсону. «До того часу у нас в камері вже був духовний куточок , де ми молились зранку і ввечері. Одна надія була у нас – на Бога…».

Згадує офіцер і відносно приємні моменти. Одного ранку він зустрів свого однокурсника. Зустріч з близькою людиною дуже підбадьорила Володимира. Розказує чоловік і про лояльне ставлення до нього медиків, які «дозволяли інколи додому дзвонити…».

Володимир наголошує на тому, що українських полонених повністю утримують наші волонтери, наш народ, а сепаратисти «на цьому ж і наживаються».

Після 77 довгих днів полонених таки «звільнили за жестом доброї волі від ДНР. Вони ж «дотримуються» Мінських домовленостей. Зустрічали мене дружина, дитина та товариш…». Нам важко зараз навіть уявити цю зустріч, сповнену слізьми щастя та вдячності.

Володимир Костів зауважив, що більшість російських військових – не кадрові військові РФ і навіть не слов’янської зовнішності. Більше того, деякі з них навіть мови російської не розуміють. Очевидно: воюють за гроші. Та хіба ж будь-які матеріальні цінності варті стількох смертей, скалічених життів?

Володимир відповів на всі питання аудиторії та отримав від організаторів символічний подарунок. Загалом зустріч пройшла дуже емоційно та продуктивно. Всі присутні побажали нашому земляку-герою здійснення всіх його найзаповітніших бажань. А всім небайдужим ми радимо подивитись документальний фільм «Добровольці», знятий про бійців 90 батальйону.

Автор: Оксана Ангеловська

Матеріал опубліковано у рамках творчого конкурсу серед випускників Житомирщини.