«Що я робив до повномасштабної війни? Вчився!», — розповідає артилерист 95 бригади ДШВ Іван

Хлопцеві тоді було 18 років, коли росія почала масовано обстрілювати Україну. Він одразу пішов у військкомат, хотів підписати контракт.

«Звісно, мене не взяли. У мене у серпні день народження, то я вичекав, коли мені виповниться 19 років. Але для контракту все одно треба було отримати згоду батьків, то я відкрив свого щоденника і перемалював підпис матері на бланку. Так і потрапив у військо», — згадує військовий.

Він сидить біля бліндажа, де поряд тільки закипає вода на каву. На дворі щойно розвиднилося, проте робочий день почався набагато раніше.

«От тільки-но відпрацювали по цілях. Російські міномети почали стріляти по наших позиціям, то ми подавили їх. Там бій ще триває, а ми чекаємо нових цілей», — говорить Іван.

Коли його побратими за вранішньою кавою розповідають про найважчі місяці 2022 року, Іван говорить:

«Я б теж хотів тоді бути тут, але не вийшло. Надто малий був. Не розумію я тих здорових дядьків, які собі виправдання шукають і розповідають, що вони не народжені для війни. А я що з автоматом в руках народився! Наче це не твоя країна і наче росіяни ніколи не знущалися з цивільних».

Задача Івана на позиції готувати боєприпаси, а ще закривати небо. Він себе називає ППО, бо якщо над ними з’являється ворожа «пташка», він кулеметом має її збити.

«Нещодавно російська “zala” намагалася підлетіти до нас. На жаль, збити не зміг, але відлякав і нам дали спокій, – говорить десантник. – Звісно, я з цими навичками не народився. Спочатку базу отримав в навчальному центрі, а потім вже майстерності мене тут вчили. Побратими ділилися досвідом, навичками, щоб я міг працювати на рівні з ними. Ми маємо бути злагодженим єдиним організмом, щоб виконувати задачі чітко і швидко».

Десантник говорить, що в бригаді доволі швидко адаптувався, адже поряд були досвідчені воїни та кожен готовий був навчити, забезпечити та підтримати. Тепер Іван може замінити кожного побратима біля гармати, якщо хтось поїде у відпустку чи піде на лікарняний.

Самі ж бійці говорять, що навчання в бригаді не припиняються.

«Когось на курси відправляють, на навчання. Хтось в інший підрозділ хоче в іншому підрозділі працювати. Я й сам починав сапером, але коли побачив арту, то захотів стати одним з них. Артилерія лупить дай боже! Один тільки мінус – не можемо нікого в полон взяти, бо після нашої роботи вже нікого брати в полон», — сміється десантник.

Проте він зізнається, що коли приходить їхати на курси, то багато військових хоче лишитися з побратимами воювати:

«Але ми розуміємо, що це правильний підхід. Щоб наша армія була сильна і могла протистояти ворогу, треба вдосконалюватися».

За матеріалами служби зв’язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади ДШВ ЗС України.